MirZnaet.ru

Лучшее из переведенного

Амброуз Бірс "Житель Каркоси" (переклад на українську мову) просмотров: 900

Житель Каркоси

Вперше опубліковано у виданні «San Francisco News Letter and California Advertiser», 25 грудня, 1886 р. разом з оповіданнями «Tales of Soldiers and Civilians» (Оповідання про солдатів та мирне населення) (1891 р.).

Є різні види смерті – деякі з них залишаються в тілі; інші ж якимось чином випаровуються разом із духом. За першого виду смерті дух вмирає теж, а це, як відомо, трапляється, коли тіло страждає впродовж багатьох років. Іноді, як було істинно підтверджено, він вмирав разом із тілом, але після певного часу він знову воскресає там, де тіло розкладається. Осмислюючи ці слова Халі (земля йому пухом) та досліджуючи їх справжнє значення, як той, хто, маючи натяк, все ж сумнівається в прихованому змісті, що відрізняється від того, що можна розгледіти, я збився зі шляху, аж раптом прохолодний вітер, що пронизував моє обличчя, знову повернув мені орієнтацію у просторі. По ліву сторону від мене простягалася холодна та відлюдна безкрая рівнина, вкрита височенною зів’ялою травою, що розрослася та шаруділа, та свистіла від осіннього вітру, викликаючи бозна які містичні та тривожні відчуття. Камені незвичайної форми та темнавого кольору випиналися вгору далеко від рівнини.
Здавалося, що вони розуміють одне одного та обмінюються поглядами, почуваючись незатишно, наче вони підняли голови, щоб побачити якесь очікуване явище. На чолі цієї зловісної змови мовчазного споглядання стали кілька пошарпаних вітром дерев.

Я гадав, що вже мав початися день, але сонця не було видно; і, хоча я відчував вологість та прохолоду повітря, моя свідомість відчувала це більше ментально, аніж фізично – я не відчував дискомфорту. Гобелен низьких хмар кольору грифеля нависав, немов видиме прокляття над похмурим краєвидом. Як загроза, як передвістя, як натяк на зло, як повідомлення про приречення. Птахів, звірів, чи комах не було. Вітер стогнав серед голого віття мертвих дерев, а сіра трава схилялася, щоб прошепотіти свою страшну таємницю землі; але жоден інший звук чи рух не порушував величної тиші цього гнітючого місця. Я помітив у травах численні камені, потерпілі від негоди, що за формою нагадували знаряддя.
Поламані, вкриті мохом та на половину осілі у землі. Усі лежали в горизонтальному положенні. Одні – рівно, інші – під різними кутами. Вочевидь, це були надгробки, хоча самих могил вже не існувало, як і самих курганів; час зрівняв їх із землею. Масивніші камені вказували на місце, де колись розкішна могила, чи претензійний пам'ятник кидали свій кволий виклик в забуття. Ці знахідки - залишки марнославства та літописи прихильності та шанобливості, здавалися такими древніми, були такими побитими, зношеними та заплямованими, а місце настільки покинутим, відчуженим, забутим, що я почав вважати себе першопрохідцем кладовища доісторичної раси людей, що вимерла давно, забравши за собою і свою назву. Сповнений такими фантазіями я на мить забув про послідовність своїх відчуттів, але скоро я подумав: «Як я тут опинився?». Відображення миттєво все прояснило та пояснило одночасно, щоправда, у тривожний спосіб, надзвичайні образи та звуки, в які вилилася моя фантазія. Я хворів. Я пам’ятав зараз, як лежав, раптово охоплений лихоманкою, що родичі розповідали мені, що в моменти марення я постійно просив свободи та повітря, тому мені не дозволяли підводитися з ліжка, щоб я не втік надвір. Тепер я уникнув пильності моїх відвідувачів і прийшов сюди – куди? Не маю жодного уявлення. Очевидно, що я був дуже далеко від міста, в якому мешкав – давнього та відомого міста Каркоса.
Жодних ознак людського перебування не було ні видно, ані чутно; жодного диму, гавкоту сторожових псів, мукання худоби, жодного крику дітей, що бавляться – нічого. Лише похмуре кладовище, містичне та жахливе, через розлад мого мозку. Хіба я не марю знову? Хіба мене не зможуть врятувати люди? Хіба це не ілюзії, породжені моїм божевіллям? Я голосно викрикував імена моїх дружин та синів, простягав руки до них, навіть ідучи роздробленими каменями та зів’ялою травою.

Я озирнувся на звук, що пролунав позаду мене.
Наближався хижак – рись. Я подумав: «Якщо я занедужаю в цій пустелі - якщо повернеться жар і я не зможу здолати звіра, він перегризе мені горлянку». Я з криком стрибнув у його бік. Рись спокійно пройшла на відстані простягненої руки і зникла за каменем.

За певний час неподалік голова чоловіка вилізла з-під землі. Він підіймався до найвіддаленішого схилу низького пагорбу, гребінь якого вирізнявся з-поміж інших. Його обрис у повний ріст виднівся на тлі сірих хмар. Він був напіводягнений у шкіру. Волосся його було розтріпаним, борода - довгою та кошлатою.
В одній руці він тримав лук та стрілу; а в іншій – запалений факел, за яким тягнувся шлейф чорного чаду. Він йшов повільно та обережно, так, наче боявся впасти в якусь з розритих могил, що ховалися у високій траві. Поява дивного привиду не насторожувала, а дивувала, і я пішов таким шляхом, щоб перехопити його. Коли ми зустрілися з ним поглядами, я привітався словами: «Благослови вас Господи».

Він не звернув на мене уваги і продовжував іти далі.

«Добродію, ‒ продовжив я, ‒ я захворів і заблукав. Я прошу вас, покажіть мені шлях до Каркоси».

Чоловік зачав свою варварську пісню невідомою мовою, йдучи далі.

Сич, що сидів на гілці знищеного дерева, перегукувався із іншим сичем сумним кличем. Однак, все віщувало ніч – рись, чоловік з факелом та сич. Однак я бачив, бачив навіть зірки за відсутності темряви. Я бачив, але мене не бачили і не чули. Що за закляття?

Я сів на корені великого дерева, щоб серйозно осмислити вихід з цього становища. Я не мав більше жодного сумніву в своєму божевіллі, хоча, сумнів у цьому переконанні теж був. Лихоманки я не мав. Тим не менше, я почувався весело та енергійно як ніколи - це було відчуття ментальної та фізичної радості. Мої відчуття були в стані готовності; я відчував важкість повітря; чув тишу. 
Великий корінь дерева-велетня, на стебло якого я оперся, тримав у обіймах кам'яну плиту, що ховалася в траві, частина якої простягалася у отвір, утворений іншим коренем. Камінь частково міг протистояти негоді, хоча, був дуже подробленим.
Його грані стерлися до округлості, а кути затупилися, поверхня потріскалася та полущилася. Сяючі частинки слюди - залишки його занепаду - були розкидані довкола на землі. Цей камінь, вочевидь, вказував на могилу, з якої виросло багатовікове дерево. Сильні корені дерева захопили могилу і тримали кам'яну плиту, наче в’язня.

Раптово вітер здув кілька сухих листків та гілочок з верхівки кам'яної плити; я побачив надпис на барельєфі та нахилився, щоб його прочитати. О Господи! На ньому моє повне ім'я!

- дата мого народження!

- дата моєї смерті!

Я підскочив від жаху. Рівний промінь світла освітив дерево. На сході світало. Я стояв між деревом та широким червоним диском - на стовбур не падала тінь!

Хор виючих вовків вітав світанок. Вони сиділи на задніх лапах, поодинокі та в зграях, на верхівках нерівних пагорбів та курганів, заселяючи половину моєї дослідженої пустелі аж до горизонту. Тоді я зрозумів, що це – руїни давнього та відомого міста Каркоса. Так записав медіум Бейроллз від імені духу Госейба Алар Робардіна.

2010 р.

- 0 +    дата: 10 января 2013    переводчик: Храмченко Ирина Александровна    язык оригинала: английский    Источник: http://www.sff.net/people/doylemacdonald/l_carcos.htm